II

Неприховане презирство і сором охопили мене, коли я знову опинився на рідній землі. У цьому відчутті не було ні полегшення, ні радості, як я очікував, — радше щось гниле, глибоко особисте. Легке, хвилююче, але приємне почуття повернення так і не прийшло. Немов би я остаточно втратив зв’язок із пуповиною рідних земель, ніби її обрубали в той момент, коли мої чоботи вперше ступили на чужу землю. Мене не покидало відчуття, що я більше не належу цим місцям.Якесь там «додому» втратило своє значення. Я почував себе гостем на чужій землі — навіть тут, серед своїх.Незважаючи на важкий стан справ, нам дали короткий відпочинок. Майже пів року без сну, без нормальної їжі, без жодної секунди, щоб подумати про щось, окрім бою. Ми втратили більше половини дивізії, і нас відправили до Німеччини, щоб поповнити ряди новобранцями. Мені дали кілька днів відпустки — «перевести подих». А якщо я більше не хочу дихати?

V

Коли ми зайняли їхні траншеї, ми очікували, що вони спробують незабаром нас звідти вибити, але замість цього настала тиша. Зима остаточно утвердилася в цих лісах. Здавалося, що холод проникав навіть у кістки. Сніг лежав щільним килимом, вкриваючи землю, дерева й окопи, але не приховуючи того, що відбувалося тут останніми днями. Я йшов вузькою стежкою між траншеями, ховаючи обличчя від пронизливого вітру. Чоботи час від часу грузли в багнюці, вкритій тонким шаром льоду. Кожен крок віддавався тягучим болем у ногах, ніби сама природа намагалася мене зупинити. Позаду тягнулася колона таких самих, як я, мовчазних фігур. Ніхто не говорив — не тому, що не було сил, а тому, що говорити більше не було про що. Ми знали, що йдемо туди, де нас знову чекають холод, кров і смерть.

IX

Коли граната випала з його руки, я застиг. Секунди розтягнулися, наче час вирішив уповільнити свій біг. Усе навколо ніби стихло, поки мій мозок намагався усвідомити, що відбувається. — Граната! — долинув чийсь крик, мов з іншої реальності. Оглушливий вибух кинув мене на землю. У грудях ніби спалахнув вогонь, усе тіло обдало хвилею жару, і світло вимкнулось. Коли я прийшов до тями, перше, що я помітив, — це тиша. Дзвін у вухах заглушав усе: крики, гуркіт артилерії, навіть звук власного дихання. Я насилу підвівся на лікті й оглянувся. Довкола лежали тіла. Деякі не рухалися, інші корчилися, намагаючись дотягнутися до своїх ран. Я спробував піднятися, але ноги не слухалися. Голова паморочилася, перед очима все пливло. Кожен вдих давався важко, ніби повітря було замінене густим димом. Десь на краю поля зору майнула тінь — Ернст. Він махав рукою, але його жести здавалися розмитими, мов у тумані.

XII

Її погляд затуманився, і сльози, які вона так старанно стримувала, нарешті побігли її щоками. Вона не намагалася їх витерти, просто дивилася на мене. — Добре, — нарешті видихнула вона. Її голос був тихим, ніби вона говорила сама із собою. — Але якщо ти підеш… будь обережним. Я не хочу втратити тебе знову. На мить у кімнаті запанувала тиша. Але ця тиша була іншою. У ній була не порожнеча, а тендітний зв’язок, який тримав нас разом попри все, що відбувалося навколо. Ми мовчали, слухаючи потріскування вогню в печі. Марта сиділа поруч, але я відчував, як між нами висіла важкість, яку неможливо було прибрати словами. Вона обережно провела пальцями по шву на своєму платті, ніби це допомагало їй зібратися з думками.